днями я прибігла додому, вся в милі, як молода кобилиця кордовського загону, і, просто, як була, себто в милі і в саф’янових тапках, кинулася до холодильника.
холодильник у мене в цілому нічим не визначний, білий, обліплений сувенірними магнітами і церковним календарем на 2009-2010 роки. а в той день мене несподівано різко схопило попід ложечку почуття голоду.
(ложечка — це спеціально вживлений пристрій в районі шлунка. деякі діти родяться уже з готовою срібною ложечкою в писку, тоді акушер їх легенько струшує і ложечка сама прослизає на потрібне місце. якось так).
отже, я була голодна, як кобилиця після тригодинного галопу, а в холодильнику мусило щось бути. щось їстівне. крім заморожених свинячих реберець 1963 року із армійських стратегічниї запасів, які ми придбали разом із холодильником.
звичайно, я не помилялася. в холодильнику, на додачу до позаторішнього молока, лежала самотня сіра, потріскана, схожа на скам’яніле мумійо устриця. лежала і пахла на весь холодильник чорним морем.
(в сусідньому селі жив один мужик із кінським апетитом і кінським же шлунком. за одну трапезу він міг спокійно заточити баняк борщу з хлібом, сотню вареників і літр-другий узвару. жінка, діти, теща і вся родина на селі заморилися мужичка годувати і віддали його на поталу лікарям; ті розрізали мужикові пузо і втяли півшлунка. не знаю, чи витягли йому при тому ложечку. мужик повернувся зі шпиталю, сів за стіл їсти вареники, пару десятків впхав… та й віддав богу душу. шлунок йому тріснув)
в мене шлунок, здається, не кінський, але їсти я хотіла. устриця тихо пищала і апетитно поблискувала перламутром. а, може, то пищала моя папіроска ложечка.
і тоді я сіла на лінолеум і заплакала. шкода стало і цю нещасну устрицю, і свинку, принесену в жертву армії в далекому 1963, і мужика стало шкода разом з його шлунком і варениками…
як у біса ту устрицю їсти?!
